Четвер, 08 грудня 2022p.
Помилка
  • JUser::_load: Unable to load user with id: 99

Кінотеатри

Труп вбитого сина ховали від матері 20 місяців

 Два роки тому деякі чернівецькі газети вийшли із страшними заголовками: «Труп без голови знайшли на дачі». Розповідали про це телеканали та Інтернет. Інформація була озвучена на прес-конференції начальником УБОЗ УМВС України у Чернівецькій області Сергієм Горбатюком.

 

 Міліцейський керівник розказав журналістам, що 6 липня 2009 року на території садово-дачних товариств у районі Кемпінгу (чернівчани цю місцевість ще називають «Садки») було вбито 28-літнього юнака В’ячеслава Віталійовича Герасименка. Вбивця закопав труп на сусідньому городі, волочив його 150 метрів. Майже місяць жертва пролежала під глиною.

 

 Про цю страшну знахідку правоохоронців повідомив господар дачі, який навідувався сюди дуже рідко. На розрихленій землі він побачив людську ногу, яку розгребли пси. Як з’ясувалося пізніше, покійний В’ячеслав відгукнувся на запрошення своєї дівчини Наталії відзначити її день народження на дачі, що на вулиці Смотрицького, 96. Це були останні гостини закоханого юнака. Свято закінчилось його смертю.

 

 Здавалось би, про цю історію вже й забули. Крім матері Світлани Миколаївни Вінницької. Її до сьогоднішнього дня болить серце за ті образи, які пережила і продовжує переживати. Вона не може пробачити високопоставленому офіцеру міліції, який на тій прес-конференції сказав, що її син був раніше засуджений за пограбування. Ці слова підхопили журналісти і пустили по світу неправдиве звинувачення.

 

 І скільки Світлана Миколаївна не намагалась спростувати це твердження, нічого не виходило. Мати зверталась кілька разів у суди з позовом до УМВС України про захист гідності і честі, щоб суди зобов’язали правоохоронців спростувати відомості, поширені в засобах масової інформації. Позивачка зверталась і до редакцій газет та телеканала ТВА з цим же проханням – спростувати недостовірну інформацію про її сина. Їй журналісти справедливо відмовляли, оскільки ЗМІ фактично цитували дані начальника УБОЗ області Сергія Горбатюка. Звідки в нього такі дані? Чому не вибачився перед матір’ю?

 

 Очорнити людину, нехай навіть убиту, дуже легко. Матір з болем згадує, як важко вибивала довідки з тієї ж міліції, що син ніколи не був засуджений. Там вимагали запитів від адвоката, від судів. Мати, яка залишилась без єдиного сина, змушена була бігати в усі диспансери і приносити довідки, що її покійний В’ячеслав ніколи не стояв на обліку, тобто не був наркоманом, алкоголіком чи психічно хворим. Він мав диплом фінансово-правового інституту, працював у фінвідділі Першотравневої районної ради. Спокійний, мирний юнак, який випадково загинув у безглуздій бійці.

 

 Зрештою, все це доведено. Вироком Першотравневого районного суду від 2 квітня 2011 року визнано винним чернівчанина Маслова Олега у скоєнні злочину і засуджено до 10-ти років позбавлення волі. Апеляційний суд 06.06.2011 підтвердив це рішення, хоча захист Маслова просив його скасувати. Апеляція адвоката – річ начебто зрозуміла: він хапається за будь-яку соломинку, аби відстояти засудженого. Але ж надійшла ще й апеляція від прокурора Чернівецької області, про що свідчить повідомлення з Першотравневого районного суду. Молодший радник юстиції І.Сулятицький стверджує, що «судом було допущено неправильне застосування кримінального закону» і благає вирок суду змінити, оскільки в підсудного знаходиться на утриманні малолітня дитина.

 

 Отака надто гуманна прокуратура. Радник юстиції не взяв до уваги, що, по-перше, Маслов – жорстокий вбивця. Свою жертву він недбало закопав і цілий місяць (!) мовчав. Як і його друзі по іменинному столу, в тому числі Наталія Крюкова, яка, власне, й запросила В’ячеслава на злощасну дачу. Про страшний злочин ніхто з них не дав знати ні міліції, ні батькам. Тільки за це молоді люди заслуговують серйозного покарання, а не слізливих апеляцій з прокуратури.

 

 Світлана Миколаївна дотепер не може зрозуміти, чому вбивця її єдиного сина так довго не був затриманий. Вона обурено запитує, хто ж тоді повинен сидіти в слідчому ізоляторі, якщо такі кати, як Маслов, півтора роки ходили на волі з підпискою про невиїзд. За цей час він встиг ще й закохатись, одружитись з матір’ю трьох дітей, дочекатись немовляти, яке начебто мало б йому пом’якшити вину. Розрахунок вдався, бо прокуратура саме через цю обставину визнала вирок суду неправильним. Але Апеляційний суд не взяв до уваги благання прокуратури.

 

Сльози матері

 

 І все ж не на це скаржиться зболена матір. Світлана Миколаївна змирилась з долею, згодилась зі страшною втратою єдиного сина. Тепер вона хоче виконати останній материнський обов’язок: гідно по-християнськи поховати його. Дивна річ, але ще в серпні 2009 року, коли їй в Першотравневому райвідділі міліції точно сказали, що син вбитий, вона пішла в церкву, де на 40-й день смерті відслужили панахиду, хоча тіло знаходилось у морзі, а не було придане землі. Чому так довго? Мати написала чимало прохань до місцевих посадовців, надіслала листи в Адміністрацію Президента, в Міністерство охорони здоров’я, до Уповноваженого Верховної Ради з прав людини Ніни Карпачової. Але їм усім було наплювати на згорьовану матір.

 

 Звернулась вона і в нашу редакцію. Важко слухати ображену долею і людьми матір. Боляче дивитись на її сльози, що капали на редакційний стіл. Хотілось хоч чимось допомогти людині.

 

 Мати каже, що в неї після всього цього в душі – пустеля. Все розвалилось, немає ні минулого, ні майбутнього. «Я випала з реальності», – зізнається у своїй безвиході згорьована Світлана Миколаївна.

 

 «Але чому безвихідь?» – запитуємо ми. Адже в період досудового слідства та під час розгляду цієї кримінальної справи в суді пані Світлана неодноразово просила показати їй тіло сина, видати його та надати дозвіл на поховання. Вже й після суду не раз зверталась до судді Ігоря Скуляка. Однак він чомусь офіційного дозволу не давав. «Весь час просив прийти в кінці тижня», – каже пані Світлана.

 

 І дотепер мати оббиває як чернівецькі, так і столичні пороги холодних і зачерствілих державних службовців. Світлана Миколаївна показує нам довідку із Чернівецького обласного бюро судово-медичної експертизи: «Повідомляємо, 05.08.2009 в морзі було досліджено труп громадянина Герасименка В’ячеслава Віталійовича, 1981 р.н., мешканця м. Чернівці, вул.Комарова, 9/58, та був направлений на дослідження старшим слідчим СВ УМВС в Чернівецькій області Гуцул А.І. Тіло гр. Герасименка В.В. по даний час знаходиться в морзі Чернівецького бюро судово-медичної експертизи». Довідка №1163 датована 27.09.2010 р. і засвідчена печаткою та підписом начальника – В.Т.Бачинського.

 

 Розгублена матір ніяк не може зрозуміти, кому ж належить тіло сина, якого вона в муках народила? «Міліції, судмедекспертизі, суду? Чому вони розпоряджаються жертвою, а не законна матір?» – скаржиться мати. Відповідно до ст.21 Конституції України усі люди є вільні та рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними. Також Закон України «Про поховання та похоронну справу» передбачає забезпечення права громадян на захоронення їхнього тіла відповідно їх волевиявлення. Але, як з’ясувалося, норми й реальність – це дві великі різниці. Ми щодня зі злістю спостерігаємо, як нас принижують. Позбавляють гарантованої Конституцією гідності. Зрештою, відверто та зухвало паплюжать наш український Основний Закон. Саме звідси у людей таке прохолодне ставлення до рідної держави, як у матері вбитого В’ячеслава. Вона вже десяток років працює в Італії і дуже шкодує, що не забрала ще тоді сина-студента із собою, бо мала на це документальне право. Постраждала щиро зізнається, що така рідна і водночас чужа Україна загнала її в глибоку суспільну депресію. Вона вже нікому не вірить.

 

 Де тіло? З таким запитанням ми звернулися до в.о. начальника бюро судово-медичної експертизи Іллі Беженара. «Тіло заховане на спецкомбінаті 10.05.2011 року. Є відповідний актовий запис, прізвище, ім’я, по батькові; число, місяць, рік народження. Похований у труні, є хрест з табличкою, так, як це має бути. Тіло ми не можемо видати, тому що воно поховане. В нас був дозвіл суду після судового процесу на поховання. Ми ж не можемо тримати тіло в холодильній камері 10 років».

 

 А як же вірити, коли вбита горем матір звертається до начальника судмедекспертизи, а він її виганяє з кабінету. Не заспокоїв жінку, не поспівчував, не втішив, а вдався до образ. Мовляв, що ти за мати, коли перебуваєш десь там за кордоном? Дуже знайомі мотиви. Пригадується, як колишній Президент Кучма незграбно висловився в Італії, що справжня жінка сидить вдома, а не вештається іншими країнами. Не захистив українських заробітчанок, а навпаки, принизив. Щось подібне і в цій ситуації, судячи зі слів матері, в які не можна не повірити.

 

 Так співпало, що місяць тому, 6 липня, саме в сумний день вбивства, Світлана Миколаївна записується на прийом до Уповноваженого з прав людини. У столиці чернівчанка залишає письмову скаргу, яка, звісна річ, не красить наш край: «Як мені стало відомо, у травні 2011 року Чернівецьким бюро судово-медичної експертизи було здійснено поховання залишків тіла мого сина. Ні мене, ні членів моєї родини не було повідомлено. Вважаю, що такі дії відносно мене як потерпілої є незаконними, оскільки в кримінальній справі є моя заява, датована квітнем 2010 року, з проханням дати дозвіл на заховання, яке було залишено судом без задоволення. 21.06.2010 року я звернулась з відповідною заявою до бюро судово-медичної експертизи з проханням надати інформацію щодо місця заховання тіла Герасименка В.В. з метою здійснити перепоховання та відповідну поминальну церемонію. Керівник Чернівецького бюро судово-медичної експертизи Бачинський Віктор Теодосович в грубій і принизливій формі вигнав мене з кабінету, при цьому допустився не лише некоректної поведінки як посадовець при виконанні своїх професійних обов’язків, а своїми діями щодо мене допустив приниження моєї честі та гідності як матері та знущання над пам’яттю сина, образивши мене та мою родину. За таких обставин вважаю, що мої права як потерпілої по кримінальній справі грубо порушені державними чиновниками обласного рівня, які зневажають законні права людини, яка втратила дитину в результаті жорстокого вбивства».

 

Морг

 

 Переповнені глибокими материнськими емоціями, ми вирішили самі податись на розшуки тіла та з’ясувати всі деталі цього реального чернівецького детективу. Спочатку направились в морг. По дорозі зацікавились: а що означає слово «морг». «Та це те місце, де перепочивають зморені життям померлі», – так нам мудро відповів санітар цієї служби. Це пояснення на український лад. Точнішим був лікар Ілля Беженар, який на час відпустки начальника бюро судово-медичної експертизи виконує його обов’язки. Виявляється, що французьке слово означає місце, де зберігають трупи. І українське, і французьке тлумачення приблизно збіглися.

 

 Історію з тілом В’ячеслава Герасименка Ілля Леонідович добре знає. Він розказав, що в колективі її називають «Гонгадзе-2». Як фахівець, він розповів нам, що собою являє місцевий морг. Це спеціальна холодильна камера на 6 душ. Підтримується лише нульова температура, тому трупи мають зберігатися не більше 10-ти діб. А щоб не сплутати безмовні тіла, до ноги прив’язують шматок клейонки з прізвищем мертвого. Так само, як у пологовому будинку. Тільки при народженні такий же іменний квадратик клейонки прив’язують до ручки немовляти. Потім цей квадратик зберігається як реліквія. А в морзі вона засвідчує смерть, і її просто викидають. Тут не до реліквії. До 150-ти трупів на рік зберігаються в цьому холодильнику.

 

 На жаль, папку з паперами на В’ячеслава Герасименка завідувач моргу нам не дав передивитись. Сказав, що годину тому її перекопіювали працівники Першотравневої прокуратури. Певно, вже є перша реакція на лист в Адміністрацію Президента Світлани Миколаївни Вінницької – матері вбитого В’ячеслава. Почалось розслідування. Щось же треба відповісти суворому Віктору Януковичу. А розслідувати, на нашу думку, є що.

 

 Перше, що здивувало: чому не можна матері подивитись документи на мертвого сина? Ми не сказали на початку, що попросили поїхати з нами в морг і Світлану Миколаївну. Можливо, на думку лікаря, язикатим журналістам і не варто показувати документи, хоча начебто діє Закон України «Про доступ до публічної інформації». Але ж від матері не повинно бути секретів.

 

 Вона, до речі, розповіла, що заплатила більше трьох тисяч гривень за генотипоскопічну експертизу. Проводили її в Одесі від серпня до грудня. Так вона й не бачила результатів. Лише сказали їй слідчі, що тіла матері і сина сходяться.

 

 Дивує й те, що чому аж 20 місяців (!) зберігалось тіло в холодильній камері. Ілля Беженар зачитав вимоги міліціонерів: «Забезпечити зберігання тіла для додаткових слідчих дій». Є навіть лист за підписом сьогоднішнього генерала Харабари. Ми не фахівці, але щоб тримати труп 20 місяців заради додаткових слідчих дій? І цим завдати стільки страждань матері, яка не раз і не два поривалась забрати рідне тіло. Не зрозуміло.

 

 Між іншим, міліціонери так і не знайшли голову, якої чомусь не було в ямі на дачній ділянці, що по вул.Смотрицького, де сталося вбивство. Мати Світлана так і не отримала відповіді, де ж голова від тіла її сина. Списали на псів. Вона висловлює свою версію, що В’ячеслава вбито пострілом у голову, тому її й відчленили.

 

 До цього ж ще одне запитання виникло у матері: чому аж місяць шукали тіло міліціонери, якщо воно було закопане на тій же смертоносній дачі на відстані 100-150 метрів? Не правоохоронці знайшли труп вбитого юнака, а господар, який прийшов зірвати яблука… Ця ж Світлана Миколаївна десь чула, що міліція надто жорстоко допитувала невинного дачника. Але чи це так? Інформація для роздумів, а не для розслідування.

 

 Не сподобалось нам у морзі й те, як його начальник дорікнув матір, що «не так часто вона навідувалась сюди». На це матір Світлана відповіла: «А що я мала тут ночувати, коли мене з усіх боків обклали заборонами?» Та й морально важко було матері навідуватись до засекреченого понівеченого тіла. Здається, що лікарі, які щоденно стикаються з мертвими, мали би бути душевнішими з живими. І не дорікати нещасних заробітчан.

 

 У морзі ми так і не отримали відповіді, хто мав би повідомити родичів про дозвіл на отримання тіла. Ілля Беженар категорично відповів, що це не їхня справа. Хоча при людському бажанні в документах можна було знайти і адресу матері чи бабусі. Думається, це простіше було зробити, ніж писати лист в Департамент житлово-комунального господарства, щоб дозволили здійснити поховання за державний рахунок. Це було б гуманніше, адже це не вбитого на дорозі пса закопують, а ховають сина, в якого є родина.

 

 Відчувається, що скоріше спрацювала тут звичка спілкуватись з безмовними трупами, котрим вже нічого не треба. Але ж є ще й живі.

І все ж найголовнішої мети наш візит у морг досягнув: Ілля Беженар назвав точну дату підпільного поховання. 10 травня 2011 року ритуальна служба відвезла замороженого (20 місяців!) В’ячеслава на цвинтар. Офіційною мовою це звучить так: «Похорон здійснив спецкомбінат».

 

Цвинтар

 

 У матері серце розривалось. Вона їде на зустріч із сином. Нарешті з нашою допомогою знайшла могилу. Нехай тимчасову, бо вона будь-що має намір перепоховати свого єдиного В’ячека. Але все ж вона їде на те святе місце, де знайшов вічний притулок її невинно вбитий улюбленець.

 

 Засекречений приймальник замовлень, який сказав, що не має права називати своє ім’я і взагалі давати будь-яку інформацію, таки знайшов у могильному журналі прізвище Герасименка. «Він похований 9 травня 2011 року у 97 секторі», – допоміг працівник ритуальної служби.

 

 Відверто кажучи, ми засумнівались, що хтось міг копати яму саме 9 травня, у святковий День перемоги. Тим паче, що ритуальний автобус (за документами) відвіз тіло пізніше, 10 травня. «Але на цвинтарі всякі дива бувають», – подумалось нам. Ми ледве знайшли той соціальний сектор, де ховають безіменних. Він так і називається «без роду». На табличках однакових хрестів сумні написи: «невідомий чоловік», «невідома жінка». Ці недбало написані чорні слова на дерев’яних хрестах заглушили бур’яни в людський ріст. Високі жовто-зелені стебла мовби хотіли прикрити цей людський сором і ганьбу, коли у неголодний і мирний час так рясно плодяться безіменні могили.

 

 У цих непрохідних хащах Світлана Миколаївна таки відшукала свою кровинку. Її магнітом притягло саме до цієї тумбочки (замість хреста), на якій прибита табличка: «Герасименко В’ячеслав Віталійович. 1981 р.н. №702. 28.04.2011». Номерний гріб, певно, для звіту про виділені гроші на поховання. Але ж ще одне диво на цвинтарі. Виявляється, закопали тіло вбитого юнака не 9 чи 10 травня, як свідчили записи, а ще 28 квітня. Можливо, й не так, не стверджуємо.

 

 Мати заливалась сльозами, на колінах благаючи в сина прощення. Могила добряче просіла, над нею утворилась впадина, де збирається застояна вода, мов у калюжі, що буде віддзеркалювати бездушних, безголових.

Оцінити матеріал:
(0 голосів)

Коментарі

Додати коментар

Забороняється розміщення коментарів, що містять: відверте рекламування, зокрема рекламування інших вебресурсів. Грубі, нецензурні вирази й образи в будь-якій формі. Безглузду інформацію, що не має сенсу (флуд). Такі коментарі видаляються без попередження.

Захисний код
Оновити

Коментарі Vkontakte.ru


Схожі матеріали (за тегом)

Загрузка...

Нові блоги

Реєстрація

*
*
*
*
*

* Поле обов'язково для заповнення