Неділя, 15 грудня 2019p.

Вищий пілотаж

Вищий пілотаж

 Українські брати-росіяни з Буковини більше трьох десятиліть своїм розумом прославляють Москву. Віктор та Олександр Чунтули виросли в Подвір’ївці Кельменецького району. Обидва військові лікарі, полковники авіаційно-космічної медицини. Молодший брат Олександр Чунтул цього року отримав премію уряду Росії з науки і техніки.


 Прем’єр Володимир Путін розмашисто підписав указ про присвоєння такого високого визнання буковинцеві з бессарабської Подвір’ївки. Кремлівський вождь Володимир Володимирович, який прославився багатьма образливими афоризмами щодо України (останній: «Россия могла выиграть войну без украинцев»), певно, й не здогадався, що загадкове прізвище Чунтул – українське.


 Президент – Прем’єр Путін давно вже усвідомив, що сьогоднішня Росія без українців таки не може обійтися. На підтвердження – коротенький перелік лише військових посад і прізвищ. І це лише тих, які відомі нам. Генерал-полковник Анатолій Западинський відповідав за космічний зв’язок від Владивостока до Дунаївців, чинний сьогодні керівник центру управління польотами «Голіцино-2». Вірна дружина космічного генерала Валентина Мусензова з Подвір’ївки, в якій не раз буває пан Анатолій. Ще один високий чин – генерал-майор медичної служби Кодовбецький. Теж із Подвір’ївки. Керував військовим шпиталем у Східній Німеччині. Генерал-майор Євген Бережнов родом з Кельменців (родове прізвище – Лунга). Він начальник служби авіаційно-космічної медицини. Аркадій Козловський – випускник Чернівецького медучилища – зі Сторожинця. Сьогодні у Москві працює заступником начальника науково-дослідного госпіталю. Звичайно, військового. А ще кілька московських військових лікарів: В’ячеслав Чубайко із сусідньої з Подвір’ївкою Зеленої працює на військовій кафедрі університету імені Сеченова, на цій же кафедрі працюють ще четверо українців – Степан Сайга з Чернівців, Борис Горікевич з Подвір’ївки, доктор наук Василь Варус з Бабиного керує Інститутом авіації і космонавтики України. Володимир Пономаренко з Маріуполя – подібним інститутом у Москві. Він генерал-академік.


 Ну і, звичайно ж, наші подвір’ївські браття – росіяни Чунтули. Старший Віктор – армійський кардіолог. Якщо точніше – космічний фахівець з лікування недуг серця. 23 роки відпрацював в авіаційному госпіталі, що в Сокольниках. Тут захистив усі дисертації, здобув багато медичних і військових звань. Без його підпису космонавти не здіймались у Всесвіт. Віктор Васильович називає прізвища українських, російських, французьких космонавтів. Їх благословляв у політ кардіолог з Подвір’ївки Віктор Чунтул. Полковник авіаційно-космічної медицини. Нині викладач.


 Молодший Олександр – теж полковник медичної служби, доктор медичних наук. Як і в старшого брата Віктора, у нього багато звань і заслуг. Та найголовнішою вважає премію уряду Росії. Таких лише десять на рік. Лауреатом однієї з них цього року став буковинець з Подвір’ївки Олександр Чунтул. За розробки в галузі безпечності польотів. «Стосунки людини з технікою – це актуальна проблема. Тут і поведінка пілотів у несподіваних екстремальних умовах, готовність вийти з важких ситуацій, зорієнтуватись у неможливому», – так приблизно характеризує свої наукові розробки доктор медицини Олександр Чунтул. Звичайно ж, обминаючи суворо секретні моменти.


 Олександр – один з родоначальників нової галузі – ергономіки, науки про безпечність польотів. Сьогодні Олександр – заступник з ергономіки та тренажерів головного конструктора Московського вертолітного заводу імені Міля. Вважає, що майбутнє повітряного транспорту – за гелікоптерами.


 Розповідати про українців, які прижились у Росії, та обійти політичні нюанси майже неможливо. Звичайно ж, хотілось почути думку братів Чунтулів щодо путінського безглуздя про українських фронтовиків, без яких, мовляв, Росія могла обійтись. Таке твердження мало би зачепити самолюбство Чунтулів, батько яких воював. Є копія фронтової газети 1944 року «За Родину», де в переліку нагороджених бойовими орденами згадується прізвище буковинця Василя Чунтула. А скільки ще в тому списку було українських прізвищ! Це лише в одному номері газети.


 Буковинці брати Чунтули, завдяки своїй невтомній праці і наполегливості, підкорили космічну Москву. І знайшли своє місце під сонцем. На жаль, не українським. На чужині…


 Військові лікарі твердо засвоїли, що Подвір’ївка – їхня колиска. Тут все пахне дитинством. Особливо біла батьківська хатина, біля якої ввижається матір з натрудженими руками. Старший Віктор тут, у Подвір’ївці, закінчив свою родинну книгу, яку назвав «Колиска».


 Щороку Віктор із Сашком (чи Сандиком) приїжджає у свою колиску. Скільки охочих було купити цю гарну батьківську садибу, яку ще називають материзною. Але Чунтули – великі патріоти свого села. «Продати родинну хатину – це продати своє дитинство. Зрадити батьків. Відректись рідної колиски», – так поетично пояснює свою прив’язаність до споконвічного чунтулівського обійстя старший Чунтул. З дитинства Чунтули запам’ятали і про іншу спільну колиску під назвою «Русь», в якій вигойдувались брати-слов’яни. Вони ніяк не можуть зрозуміти, звідки такий небачений розбрат, така крайня суспільна напруга у відносинах. Газ, труби, кордони, митниці – брати з Подвір’ївки не можуть це сприйняти на хлопський розум. Адже вони народилися в пологовому будинку сусіднього молдовського містечка Липкани, бо в Подвір’ївці були лише бабки-повитухи. Тому й захотіли вдихнути те липканське повітря, де вперше побачили небесну блакить, що для них стане потім професійним дороговказом.


 Незручно було слухати про ті знущання, які зазнали полковники, академіки, професори, лауреати державних премій від митників на кордоні України з Молдовою.


 Брати ще маленькими з Подвір’ївки бігали в Липкани по хліб. А тепер дорога перекопана, бо митниця аж в Росошанах або в Мамализі. Довелось українсько-російським братам їхати на КПП у Росошани. Дві години «вбили» тут. Крутили хлопці у формі їхніми російськими паспортами, пересували через комп’ютер, обмацували їхній опель з російськими номерами. Ніякої крамоли не знайшли. Повертались з Липкан назад вже через Мамалигу. Та сама пісня. Звичайно ж, москвичі купили вино «Букет Молдавии», коньяк «Белый аист». Довго брати вмовляли митників, що це не контрабанда, а всього-на-всього сувеніри. Вони дивуються, як можна одібрати розум, логіку цілого народу. «Система потребує капітального ремонту», – каже лауреат у галузі науки Олександр Чунтул.


 Військовий лікар-кардіолог Віктор Чунтул, який давав «добро» на виліт космонавтів, розмірковує по-філософськи. Бо ж кардіологія – це лакмусовий папірець. Вона дуже добре відображає те, що відбувається в суспільстві, тому що нагромадилося багато зла і злості. Багато людей почуваються самотніми і спустошеними. Лише з рідної Подвір’ївки в піренейські країни перебралось жити п’ять сотень жінок і сотня чоловіків! Це не лише економічна криза, а й серцевий криз. Новітня хвороба – «італійський чи іспансько-португальський синдром». Військовий кардіолог радить лікувати її спокоєм, на все дивитись оптимістично. «Не важливо, що трапилось, – каже полковник Чунтул, – а важливо, як до цього людина поставилась».


 І все ж люди найбільше зривають серце через безвихідь. Через те, що твої болі – це голос волаючого в пустелі. Ображений волає самотньо, душу надриває, а довкола – глушина. Російською мовою звучить ударніше – «глушь». Можливо, це не фізіологічна діагностика, але душевні болі, особливо суспільні («за отєчество обідно») вражають серце безжалісно. Такий висновок далеко не заполітизованого українсько-російського кардіолога-науковця Віктора Чунтула. Чи прислухається хтось до цього голосу? 


 Закінчується «медовий місяць» у братів Чунтулів, який вони провели у рідній Подвір’ївці. Щоранку п’ють квасне молоко, снідають сусідським сиром з травневим медом і попивають рожеве сухе винце. Мені сподобались тости братів, які вони тихо виголосили. Олександр сказав: «Шануймося, доки стоїмо на ногах». А старший Віктор підхопив: «За нашу землю вип’ємо. Ногами ми вросли в неї, а очима споглядаємо увесь світ». Брати розмовляють рідною мовою, яку зберегли, десятиліттями живучи в Москві. Віктор – 36 років у Росії, Олександр – 32. Здавалось би, можна й забути материнську мову. Але було би дуже соромно перед матір’ю Лідією Прокопівною, яка за життя дуже просила синів не згубити колискової пісні. І вони не згубили рідної мови-пісні і співають за столом біля батьківської хатини про цвіт калини.


 Це душевна українська пісня, що гарно співається і російською мовою, мовби натякнула: а як потрапили подвір’ївські хлопці в Москву. Це ж, погодьтеся, не так просто. Для етнічних росіян складно – не те, що для прибулих. Виявляється, випадковості тут немає. Старший Віктор Чунтул поставив собі за мету – будь-якою ціною потрапити на роботу до Москви.


 Починали брати з Чернівецького медінституту. Після ІІ курсу старший Віктор одружився з Аллою, дочкою офіцера з Москви, який служив у Чернівцях. Можливо, й це вплинуло на рішучість вибору Віктора. Після четвертого курсу він перевівся у Саратовський виш на військово-медичний факультет. З Чернівців тоді виїхало у Саратов 25 студентів-медиків. Такий був військовий набір. Правда, не з усіх міст. Приміром, зі Львова, Івано-Франківська й Тернополя бажаючих не брали. Цікаво, що заставнівський хірург Олександр Ліщук, який недавно в Москві оперував молодшого брата, змушений був із Заліщиків переїхати на Буковину, щоб потрапити на військовий факультет у Саратові. Далі був інститут авіаційно-космічної медицини. Словом, Віктор Чунтул досягнув мети і завдяки своїм здібностям закріпився в московській науці.


 Молодший брат Олександр повторив шлях Віктора – Чернівецький медінститут, Саратов, Москва. Одружився з москвичкою Марією, створив сім’ю і прокладав свою дорогу у військову медицину. За московськими масштабами брати живуть недалеко один від одного. Спілкуються в основному по скайпу. Це вже тут, на рідній землі, дозволяють собі побути разом.


 Свою долю пов’язав з Буковиною і Андрій Чунтул, син Віктора. Після закінчення елітного училища молодого офіцера з Москви направили в Чернівці. Стрункого командира-москвича, ріст якого сягнув 186 см, любили солдати, у нього закохувались дівчата. З однією з них він і одружився, у Чернівцях народився син.


 «Однак, – розповідає батько, – не витримав гоніння на росіян, і в 1994 році, вже після прийняття присяги на вірність Україні, Андрій покидає її. І повертається до Москви».


 Брати прощаються з рідною Подвір’ївкою. В Москві російських українців чекає робота. Шкода покидати батьківську садибу. Не встигли ще докопати криницю, не забетонували всі доріжки біля хати. Як Бог дасть здоров’я, дороблять наступного літа. Набили багажник огірками, помідорами з рідного городу. Навіть кілька головок капусти впакували. І знову передають господарку вірним сусідам, які за нею доглядають.


 А ще везуть у Москву оберемок темно-рожевих троянд. 42 пуп’янки мав цього року плодючий кущ, що ще довго цвістиме у Подвірї’вці, мовби радіючи, що ним так милувались московські гості-господарі.

Оцінити матеріал:
(2 голосів)

Коментарі

Додати коментар

Забороняється розміщення коментарів, що містять: відверте рекламування, зокрема рекламування інших вебресурсів. Грубі, нецензурні вирази й образи в будь-якій формі. Безглузду інформацію, що не має сенсу (флуд). Такі коментарі видаляються без попередження.

Захисний код
Оновити

Коментарі Vkontakte.ru


Загрузка...
Альфа-Банк UA CPL

Нові блоги

Реєстрація

*
*
*
*
*

* Поле обов'язково для заповнення