Село ще спало. Спритний бусик з Чернівців, який мав пасажирів до Сокирян, за півтори години довіз мене до перехрестя, стрілка з якого показувала на Бабин. Звичайне буковинське село із двотисячним населенням. Осінні клопоти так зморили людей, що вони ще відпочивали. Не було ще й восьмої. Як-не-як – недільна днина, можна й забути про роботу.
Я почувався дещо винним, що приїхав збирати матеріали про село у неділю. По дорозі від основної траси милувався молодим яблуневим садом, на деревах якого ще де-не-де залишились жовті плоди. Раз вродив сад, подумалось, значить життя в цьому селі теж буяє.
Йшов тихою і ще безлюдною зранку вуличкою до центра, радіючи за місцевих мешканців, які вміють будувати такі ошатні будинки. Біля одного на подвір’ї стоїть легковий мерс, біля іншого – мікроавтобус, далі ліворуч – величезний котедж, подвір’я якого вмістило аж дві довжезні фури.
Вже ці перші зовнішні деталі дали зрозуміти, що Бабин – мобільне село, мешканці якого, як кажуть, «розписались» і в Мілані, і Барселоні, і в Порто. Зрештою, і дві вишки над селом засвідчували мобільність місцевих жителів. Це вже в прямому розумінні. І ця ознака теж підказала, що люди тут пов’язані зі світом. Як мобілками, так і Інтернетом. Далі всі ці припущення підтвердились, коли на вулицях з’явились люди.
Першим моїм співбесідником виявився Борис Степанович Андрущак. Досить привітний пенсіонер одягнув на голову шапку-вушанку. Бо з Дністра таки добре тягне холодом. Зрозумівши, що я цікавлюсь селом, запросив у свою хатину на чай. Борис Степанович виявився прекрасним інформатором. Про себе розповів, що працював на укладці газопроводу «Дружба», який колись висмоктав з України увесь газ і відправив сьогоднішнє покоління на поклін до Росії, яка традиційно не упустить нагоди зіпсувати українцям Новий рік чи Різдво. Б.Андрущак ображений на «Дружбу» не лише тому, що висмоктала українське добро. Він дотепер шукає цю газонафтову фірму, щоб підтвердити свій трудовий стаж, – там. Нікого не зміг знайти і задовольнився мінімальною пенсією – трохи більше 800 гривень. Дружина його – вчителька математики – не більше заробила в держави на старість літ. Вони обоє ніяк не можуть зрозуміти, про які тисячі весь час триндить пенсійний міністр Тігіпко.
Поважний господар згадав при цьому, як газифікували Бабин. Там найбільше проявив себе ще один Андрущак – Борис Григорович. Завдяки його старанням придністровське село не боїться ні дністрових вітрів, ні заметілі, ні морозів. Газовик з Бабина сьогодні в керівниках відомої постачальницької фірми у Чернівцях, яка минулого місяця відкрила нову гілку газогону в столицю Буковини.
Останні роки мій перший зустрічний співбесідник керував колгоспним автогаражем. Пригадав навіть таку курйозну ситуацію з машиною, що стояла біля церкви, де відспівували мерця. Якраз повз мене проїжджав перший секретар райкому партії і почав обурюватись, чому в жнивний день стоїть вантажівка. Довелось для небіжчика просити машину в сусідній Грушівці. Такі були комуністичні порядки. Точніше, безлад.
Наступним моїм інформатором був Анатолій Іванович Бодянчук. А він мешкає навпроти Б.С.Андрущака, який передав йому непроханого гостя. Сусід саме здоїв корову і запропонував горнятко ще теплого парного молока. Виявляється, ветеринарний лікар і, звичайно ж, я не пропустив нагоди почути про тваринництво Бабина.
– Громадської череди вже давно немає, – розповів досвідчений ветеринар. – Лише приватний сектор. Корову тримають через 2-3 хати. Всього їх у Бабині залишилось дві сотні. Може, стільки ж молодняка розведено. Кабанчиків тримають майже в кожному дворі. Це продукт із продуктів. Колгоспні ферми збереглись. А ось пташник пішов на рознос, його просто розкурочили.
Отаку невтішну картину змалював сільський знавець худоби. Як-не-як люди забезпечені продуктами харчування. А це вселяє надію, що є хліб і до хліба. Поля бабинські не закинуті, зорані на весняний посів. Озимина, правда, ледве пробивається: не було дощів. Як сказав Анатолій Бодянчук, «вся земля працює, всі поля задіяні».
Розпайовані колишні колгоспні гектари розділили між собою два кооперативи. Власники паїв обирають, кому віддати в оренду свій наділ. Є вибір – є конкуренція, що стимулює господарників якнайкраще задобритись перед пайовиками, відплатити їм за землю пшеницею, соняшником, кукурудзою.
Колись у моді був цукор. Кілька солодких мішків були найкращими дивідендами за банк землі. Сьогодні, на жаль, цукрові буряки вийшли із сівозміни. Власне, слова такого суто аграрного майже ніхто вже й не вживає. Нові господарники полів захопились пшеницею, соєю, соняшником. Іноді ще кукурудзою. За найпростішою схемою: посіяв – зібрав. А про те, що родючі чорноземи виснажуються, мало хто турбується. Сьогодні головне – не прогоріти, вгадати ходову культуру, знайти добрих купців.
Ці комерційно-аграрні проблеми добре розуміє Віктор Васильович Григорашенко – вперше обраний сільський голова Бабина. Він працював на цих полях колгоспним агрономом. П’ять років стаціонарно вчився у Києві, в аграрній академії. Здобув рідкісний фах – агроном захисту рослин. «Важко лікувати тварину, – захоплено розповідає Віктор, – бо вона не скаже де болить. Але ще складніше виявити недугу в рослини».
– Захист рослин – це фактично і захист людей, – філософствує голова-агроном. – Бо якась зажерлива комашня може залишити без хліба. А хімічні дози в добривах чи обприскуваннях можуть отруїти все живе.
З Григорашенком у недільний вихідний день допоміг зв’язатись той же Анатолій Бодянчук. Виявляється, саме він передавав печатку і все майно сільради новообраному голові. А лікар-ветеринар півтора роки перед ним виконував обов’язки сільського голови і надалі відмовився від цього стільця. Отже, ніколи не був конкурентом Віктору Васильовичу. І вони залишились друзями. Як це добре, коли попередник не заважає працювати.
У якійсь мірі це непогано, що готувався матеріал не в робочий день. Не зосереджувався на центнерах, тоннах, які читачі мало сприймають. Мені показали майже всю виробничу інфраструктуру Бабина. Були біля млина, біля олійні. Бачили, де зберігається техніка аграрних кооперативів, сховане зерно. Люди кажуть, що бабинський млин Костинюка – найкращий у районі. У всякому разі черга до нього на 2 місяці вперед, бо гарний вихід борошна.
Людям на паї давали й насіння соняшника, тому сільська олійня постійно б’є масло. Своєрідність її в тому, що в ній є піджарка. І олія з-під пресів витікає запашнішою й надійнішою, бо просмажується на вогні.
Поступово село ожило. Відчинились деякі магазини, мережу яких утримує один із бабинських Андрущаків. Увімкнули мікрофони у церкві, і всю службу Божу було чути на ближчих вулицях. До речі, і хористи, і священик голосно виспівували чужою, давно віджилою староцерковною мовою. Мало що можна зрозуміти. Один із моїх співбесідників так і сказав, що йде в церкву, щоб перехреститись і заспівати «Господи помилуй». Бо більшого не може уловити із цих святоспівів. Ясна річ, що молитись Богові, розмовляти з Всевишнім найкраще рідною мовою. І не треба нікого слухати, що чудові українські церковні пісні, зрештою, весь Київський патріархат не є канонічним. На своїй рідній землі ми не канонічні? Абсурд!
Я був приємно втішений, що в селі працює бібліотека, і її господиня Валентина Миколаївна Єренчук охоче запросила в тепле приміщення. Тут побачив дуже багато цікавого. Фактично звідси можна поглянути в будь-який куточок світу. Окрім скромної книгозбірні, на столах стояли комп’ютери. Бабин – одне із тих сіл, що витримали конкурс на електронні подарунки американця-мільйонера Білла Гейтса. Працює Інтернет, є скайп. Для села – це великі речі. Недарма я спочатку згадував дві мобільні вишки на околиці Бабина. Ну а Валентина Єренчук після курсів стала непоганою комп’ютерницею.
У сільській бібліотеці я ще більше довідався про українську примадонну Лідію Липківську. Цій всесвітньо відомій оперній співачці з Бабина нещодавно встановили пам’ятник у селі. На стіні маленького музею Лідії Липківської виставлена велика вітрина фотознімків із відкриття пам’ятника. Не втримався від радості, коли серед них побачив і свою дружину Ніну Василівну Мигалюк, яка тоді як депутат обласної ради подякувала землякам-буковинцям за добру пам’ять і вручила багатодітним родинам допомогу. Для мене приємний момент.
А ось неприємно те, що надто мало ми знаємо про нашу буковинську Соломію Крушельницьку чи Марію Заньковецьку. Це гордість краю – мати таку співачку, яка тішила глядачів у міланській Ла Скала, в паризькій опері, в Санкт-Петербурзі. А що ми знаємо про оперну примадонну? Надто мало. Естрадні співаки перехопили усю славу, їм вручають зірки героїв, їх увіковічнюють у назвах. А про великих оперних світових зірок забуваємо.
До речі, слово «іскра» у Бабині чи не найпопулярніше. Хоча б згадаємо дитячий садочок, який облюбував собі милозвучну назву «Іскринка». 70 маленьких бабинят щодня тут щебечуть у трьох групах. Головна матір дитсадка Алла Василівна Довбенюк гордиться, що в селі – стовідсоткове охоплення колективним вихованням завтрашніх першокласників. Це непоганий здобуток. Правда, ще більше двадцяти меншеньких не мають можливості жити в цьому добре забезпеченому батьками і сільрадою теремку. Не вистачає місць. Точніше – коштів на утримання додаткових вихователів. Прикро.
Але іскра надії ще тьмяніє. Попри весь демографічний песимізм (торік лише 14 дітей народилось, а 38 бабинчан померло). Сільський голова Григорашенко помітив людський ріст: до кінця року Бабин збагатиться двадцятьма мешканцями. Селу найбільше потрібні діти. Бо у великій школі навчається менше двох сотень учнів.
Обнадіює і те, що поступово повертаються в рідні гнізда італійські, іспанські та португальські заробітчани. Ще десь за дві сотні бабинських доглядальниць принизливою працею заробляють дорогоцінні євро. Одна з них – бабинська вишивальниця Раїса Сторчак. Сім довгих років на чужині вечорами й ночами вона вишивала картину «Сікстинська мадонна» розміром 140 см х 100 см.
Можливо, десь там у Мілані вона мешкає біля оперної Ла Скали, де на початку минулого століття зривала оплески заможних італійців її кровна землячка Лідія Липківська. А сьогоднішня мадонна з Бабина художниця Раїса Сторчак доглядає їх чи їхніх нащадків, наспівуючи буковинські мелодії і голкою з ниткою малює полотна. Секретар Бабинської сільської ради В’ячеслава Тополюк сказала, що Раїса мріє про персональну виставку в Італії. Можливо, красуні з Бабина ще не раз потішатимуть древню римську землю.
Світ, виявляється, дуже тісний. Ще одна бабинчанка на прізвище Сторчак Оленка підкоряє нью-йоркські хмарочоси. Юна школярка з багатодітної родини живе в американській сім’ї, як і її односельчанка з цієї ж школи Олеся Городнюк. Дівчата практикують англійську мову за програмою американської ради з міжнародної освіти.
Для Бабина вже давно іноземці – не дивина. Навіть з-за океану. В Канаду теж дністрянці прорубали вікно. Вчителька англійської мови місцевої школи Людмила Венедиктівна Андрущак півроку стажувалась у країні кленового листа. Канадці дуже дивувались, коли дізнались, що Людмила Андрущак вчить дітей бджолярству. Вона підхопила родинне захоплення і ділиться ним з дітьми. Біля школи є з десяток вуликів. А вдома у Людмили аж 40.
Отже, чимало бабинських мандрівників вже давно вважають себе громадянами світу, об’їздивши Європу й Америку. І ніхто з них і не заїкається про якийсь надуманий євроазійський союз, до якого затягують українців. Вони вже давно визначились, до якого союзу вступати, тісно співпрацюючи із забезпеченими країнами світу.
В одному союзі їхнє село уже було. Якщо я вище висловився, що в Бабині найбільш популярне слово «іскра», то мав на увазі саме ленінську «Искру», з якої мало «возгореться пламя». Спалахнуло так, що багато чого доброго спалило назавжди. І саме такою «Іскрою» назвали в 1951 р. бабинський колгосп. В кожній хаті ще зберігаються якісь колгоспні документи чи грамоти з печаткою згаслої «Іскри». До речі, в перші роки колективізації бабинському господарству нав’язали ще гірші назви. Спочатку «Октябрь», потім – ім. Лазаря Кагановича…
На смітник історії викинуті ці замусолені і назви, і постаті, і палаючі газети. Вороття не буде.
