– Ви запитуєте, хто я, як мене звати? Я – шматок бронзи, з якого скульптор Володимир Гамаль створив мене. І тепер я – пам’ятник Юрію Федьковичу, його втілення у бронзі.
– Коли Ви народилися?
– Я народився у творчій майстерні Володимира Гамаля у 90-х роках ХХ ст, спочатку з’явився в ескізах, малюнках, а потім – вилитий у формі. Офіційно постав у скверику поміж вулицями Лесі Українки та Університетською в Чернівцях у жовтні 1995 року.
– Чи давно стоїте тут?
– Відносно ні. Чернівчани понад сто років не могли мене встановити, обмежувались погруддям у Центральному парку культури і відпочинку міста.
Але ж Юрій Федькович (1834-1888) так багато зробив для краю, для Буковини, будучи і поетом, і прозаїком, і драматургом, автором творів для дітей, букварів, був і педагогом, і першим редактором україномовної газети «Буковина».
Проте лише у 1989 році моїм прізвищем було названо Чернівецький університет, неподалік від якого я і стою.
З 1963 по 2004 роки, тобто 41 рік, згідно з рішенням облвиконкому, меморіальний музей мого імені перебував в непристосованому приміщенні обласного краєзнавчого музею.
А чого варта «увага» до мене зі сторони чергових очільників краю, які після переїзду і часткового облаштування музею в будинку на Соборній площі у 2004 році, примудрилися за минулі роки не виділити жодної копійки з обласного бюджету для завершення побудови його цілісної експозиції і проведення комплексу ремонтних робіт.
З дня моєї смерті на Буковині так і не спромоглися видати повне зібрання моїх творів, а перша кандидатська дисертація, присвячена моїй творчості, під назвою «Поетика віршованих творів Юрія Федьковича» на кафедрі української літератури філологічного факультету університету була захищена лише у 2009 році.
Вже понад 10 років Чернівецька міська рада (спасибі їй велике) затвердила Положення про заснування міської педагогічної премії, що носить моє скромне прізвище.
Але святкове вручення премії лауреатам проводиться лише в приміщенні мерії, а не в меморіальному музеї.
Може, тому з-понад 150-ти відзначених за цей час премією вчителів і викладачів навчальних закладів міста, не більше 10-ти разом зі своїми вихованцями прийшли за цей час до мене в музей, а інші, дай, Боже, мені помилитися, можливо, навіть і не здогадуються про наявність в Чернівцях такого закладу культури.
І це не сором???
– І як Вам отут стоїться вже майже 16 років?
– Ох, якби не моє природне почуття гумору, напевне, впав би вже. Бо ж у Чернівцях є не лише наш університет, а й «Сорбонна», хоч це й не Париж. Але це не заклад освіти, це просто генделик, хоч і великий, і зветься ресторан. Я з ним по сусідству, як швейцар, стою. А на Буковині здавна сваряться за «землю», за готар (межу). От і мої сусідоньки так розперезалися, що мене посунули. Так-так, просто посунули. Добре, що не викинули зовсім, як хочуть забрати Сидора Воробкевича від Резиденції. Виявляється, це ведеться війна композиторів, може, там і буде стояти Володимир Івасюк.
– А чи чули Ви, що й у Києві з Контрактової площі перед «Могилянкою» хочуть забрати Сковороду?
– Ой, чув-чув. Між нами, пам’ятниками, усе чувати. Нам голуби воркочуть на вуха, коли сідають на голову, на плечі.
– Та хіба винні С.Воробкевич, Г.Сковорода та й Ви, бідолашний?
– Ой, мої сусіди, щоб їх дощ намочив (як мене у сильну грозу), ще й чимало баксів заплатили за моє пересування, чув, хвалилися, у пресі писали. Багато хто сьогодні успішно робить гроші у Вашому світі, то таким же ж і Г.Сковорода «без надобності». Чи отим студентам, що у «Сорбонну», як на пари, ходять? А я ж усе бачу, знаю...
– Чим же із побаченого Вами можете поділитися?
– Я ж і вдень, і вночі, і взимку, і влітку стою, як отой Солдат на Соборній площі. Бачу, як несуть мені корзини квітів, вінки 8 серпня, на мій День народження, чую, які промови виголошують. А потім забувають, бо знову чекають зими, мого Дня пам’яті – 11 січня. А діти називають мене «трансформером»-роботом. Чи я винен, що батьки таким народили?
Але не журюся, хай називають, то хоч упізнають мене десь-колись – чи на меморіальній дошці біля мого музею на вулиці І.Франка, чи на барельєфі на воротах Резиденції.
– А траплялось, що і не впізнавали?
– Ой, було так, що студенти філфаку (спеціальність «українська мова та література») капітально осоромилися. Вони, побачивши мій портрет у родовому селі Димка, в музеї моєї молодшої літературної посестри Ольги Кобилянської, не змогли мене впізнати! Ой, сором-сором і не стільки їм, як їхнім викладачам: то ж покажіть мене дітям! Я ж такий гарний, у гуцульськім строї, сардаку, я таки кращий, ніж мій брат – пам’ятник у моєму родовому селищі Путила (хоч ми і одного В.Гамаля діти)!
– Традиційне запитання: які у Вас плани на майбутнє?
– Планую стояти. Твердо. Непохитно. Непересувно. Заслужено. І Вас привітаю, моргну оком, коли будете пробігати заклопотано повз мене!..
– А Ваші побажання?
– Святкуйте щасливо мої ювілейні дати і конференції! Хай вдаються! І ще прошу: ширше досліджуйте, видавайте мою творчість, як ото хранителька мого музею, заслужений працівник культури України Ольга Філіпчук, кандидат філологічних наук Микола Юрійчук, як доктор філологічних наук Богдан Мельничук, як кандидат філологічних наук Володимир Півторак, як докторант Лідія Ковалець. Бо «Я наш нарід цілим серцем люблю, і душа моя віщує, що його велика доля жде!»
